Кажуть, туристи не знають, де вони були, мандрівники не знають, куди вони йдуть. І здається, ми з групою П-41 (куратор – Невінська Н. В.) таки мандрівники. Наша подорож у серце Буковини почалась з нічного потяга та зовсім безсонної ночі. Ні, місця були зручними, сусіди тихими, а звуки колії заколисували. Просто в дорозі чомусь не наговоритися і не наслухатися, навіть якщо з своїми співбесідниками ви бачитесь щодня вже четвертий рік. Якщо ви такий ж завзятий мандрівник, як ми, і готові свою Одіссею розпочати уже о 5-тій ранку, знайте, що Чернівці – місто поважне, навіть ліниве, воно, як заможна пані, що прокидається лише від запаху кави. Але таке місто можна і почекати. Бо у міських лабіринтах око мандрівника постійно знаходить якусь красу: музично-драматичний театр, міська ратуша, будинки з унікальною архітектурою, з вітражами, ліпниною, скульптурами… Все чарує: форма, кольори, які вирізняються своєю яскравістю, багато будівель у рожевих тонах, і навіть церква тут може бути розфарбованою у насичений рожевий чи фіолетовий колір. Але навіть якби у Чернівцях не було нічого, крім будівлі Чернівецького національного університету – сюди все одно було б варто їхати! Хтось називає його українським Оксфордом, хтось – Гарвардом, а нам пригадався магічний Хогвартс. І тоді вже з якоюсь легкою заздрістю виглядаєш чарівні палички в руках місцевих студентів. А ще Чернівці – це місто з шармом: тут карети застигають у часі, будинки називають кораблями, а місцеві собаки мають клички олімпійських богів. За переказами, вулиці міста тут колись підмітали трояндами, а перехожих у брудному взутті не пускали ходити бруківкою. Часом здається, що та стара бруківка пам’ятає кожного, хто крокував нею. Можливо, вона запам’ятала і нас…